Актуальність дослідження. Кардинальні зміни у всіх сферах буття українського суспільства на порозі ХХІ століття зумовили трансформацію життєвих орієнтацій його членів, посилили потребу в соціально важливих особистісних якостях і комунікативних вміннях, які сприяли б моральності та гармонізації поведінки в міжособистісній взаємодії. На порядок денний постало питання з’ясування психологічних можливостей поліпшення культури спілкування у соціумі. У зв’язку з цим набула особливої актуальності потреба у вивченні комунікативної культури не тільки в когнітивній чи діяльнісній парадигмі, а передусім у контексті становлення особистості як носія культури. У зв’язку з цим зазначимо, що спроби визначення змістової специфіки культури спілкування в галузі психологічних досліджень робилися неодноразово. Спочатку поняття культури спілкування розглядалося суто в науково-педагогічному значенні – як вихованість особистості, тобто малася на увазі нормативність її поведінки, детермінована пізнавальним і моральним досвідом. У подальшому – в останнє десятиріччя минулого сторіччя – діапазон тлумачень поняття культури спілкування коливався від її розуміння як здатності людини до спілкування до ототожнення з комунікативною компетентністю. Останню природно віднести до інструментальних засобів суб’єкта спілкування, оскільки вона являє собою сукупність його знань, вмінь та навичок. Термін “культура спілкування” ввійшов у науковий обіг наприкінці минулого століття, і його дефініція лишається ще надто дискусійною. Крім того, в наукових працях зазвичай аналізуються окремі види культури спілкування. Найбільш докладно охарактеризована культура педагогічного спілкування, яка передбачає володіння педагогом системою професійно важливих особистісних якостей і комунікативних вмінь. Зокрема, питання теоретико-методологічних засад педагогічного спілкування, його змісту і функцій, механізмів і стратегій оптимальної взаємодії в системі “вчитель – учні”, а також проблему становлення особистості й її розвитку як суб’єкта навчання та спілкування, його культури і питання комунікативно-мовленнєвого розвитку дитини розробляли такі вітчизняні вчені: Б.Ф. Баєв, Г.С. Костюк, О.О. Раєвський, І.О. Синиця, П.Р. Чамата і – в наш час – Г.О. Балл, І.Д. Бех, О.Ф. Бондаренко, М.Й. Боришевський, О.В. Киричук, С.Д. Максименко, Т.О. Піроженко, В.В. Рибалка, Т.А. Російчук, Г.Л. Чайка, Н.В. Чепелєва, Т.К. Чмут, Т.Д. Щербан та ін. Поза тим оцінка актуального стану досліджуваної проблеми свідчить про те, що і нині ні загальна, ні педагогічна та вікова психологія не мають цілісної теорії і системи практичних заходів для формування комунікативної культури, що визначає ефективність пізнавально-комунікативної діяльності школяра у різні вікові періоди його психічного розвитку. І досі не існує ґрунтовних досліджень становлення і розвитку комунікативної культури школяра у всій повноті її структурних складових: особистісної мотивації (потреби, цінності, настановлення, інтенції, цілі, ідеал спілкування тощо); морально зорієнтованих якостей і вольових властивостей; комунікативних знань і вмінь, що утворюють комунікативну компетентність суб’єкта спілкування. Тим часом з кожним новим поступом суспільства відбуваються зміни в суспільній організації і відповідно зазнають трансформації стандарти щодо соціокомунікативних явищ, у тому числі культури спілкування. А це вимагає теоретико-експериментального дослідження особливостей розвитку характеристик комунікативної культури в нових умовах і в результаті – оновлення стандартів. Крім того, кожний новий етап "біографії" особистості так само зумовлює зрушення в її психологічній організації, що веде до поглиблення і збагачення змісту комунікативної культури чи до деструктивних змін у ній. Останнє ж, у свою чергу, зумовлює необхідність здійснення підкріплених науковим знанням розвивально-корекційних заходів. Все сказане і зумовило потребу в ліквідації тих прогалин, які мають місце у царині вивчення і розвитку комунікативної культури як складного психологічного утворення особистості, якісної характеристики її здатності до спілкування. Актуальність названої проблеми, її недостатнє теоретичне і практичне вивчення зумовили вибір теми дисертаційного дослідження, визначення його об’єкта і предмета, завдань наукового пошуку. Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконувалася у межах дослідження лабораторії психології особистості на тему: „Особистісна генеза школярів з різною успішністю” в 1999 – 2003 рр. (№ держреєстрації: 0198U008046); відповідно до завдань науково-дослідного вивчення комунікативної культури школярів у різні вікові періоди їх психічного розвитку протягом навчання в докторантурі в 1999 – 2002 рр.; згідно з темою дослідження лабораторії психології навчання Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України „Психологічне забезпечення розвитку особистості в системі безперервної освіти ” в 2000 – 2004 рр. (№ держреєстрації: 0100U000660). Автор брав участь у виконанні цих науково-дослідних робіт як відповідальний виконавець. Об’єкт дослідження – комунікативна культура особистості школяра. Предмет дослідження – психологічні особливості розвитку комунікативної культури школярів на різних вікових етапах їх психічного розвитку і за неоднакових способів психолого-педагогічного впливу. Метою дослідження є розробка цілісної концепції вивчення комунікативної культури як складного особистісного утворення, визначення і апробація шляхів оптимізації її розвитку. Аналітичний огляд психологічних джерел з проблеми і результати науково-дослідного пошуку дали змогу сформулювати такі гіпотези дослідження: 1. Існує взаємозв’язок між сформованістю особистісно-мотиваційних утворень суб’єкта спілкування і розвитком його комунікативної культури – передусім її операційних (поведінкових) характеристик. 2. Комунікативна культура як система психологічних характеристик неоднаково розвивається в різні вікові періоди психічного розвитку школяра. 3. Розвиток у школярів комунікативної культури залежить від своєчасного і цілеспрямованого формування мотиваційного підґрунтя комунікативних якостей і вмінь, через які вона виявляється. Опанування культури спілкування детермінується також організаційно-дидактичним підходом до навчання спілкування і мірою комунікативної активності самого школяра. 4. Ефективність формування у школярів комунікативної культури підвищується за умови використання в навчально-виховному процесі наукового знання про специфіку розвитку її основних структурно-змістових складових – особистісної мотивації, морально зорієнтованих якостей і вольових властивостей, комунікативних знань і вмінь. Для досягнення мети дослідження і перевірки висунутих гіпотез було поставлено такі завдання: 1. Обґрунтувати психологічну концепцію розвитку комунікативної культури особистості на основі розробки моделі її змістової структури. 2. Здійснити психологічний аналіз змісту, функцій, структури, форми взаємозв’язку основних компонентів комунікативної культури особистості школяра. 3. Розкрити сучасні підходи до вивчення комунікативної культури в її зв’язку з такими соціокомунікативними утвореннями особистості, як комунікативні здібності, комунікативний потенціал (ресурси), комунікативні якості, комунікативні вміння, культура поведінки, комунікативна компетентність тощо. 4. Дослідити особливості розвитку комунікативної культури школярів різного віку: типи, рівні сформованості, ключові складові в її структурній організації, зв’язок з особистісно-мотиваційними утвореннями тощо. 5. На підставі порівняльного аналізу з’ясувати відмінності і спільні риси у змістовій структурі та рівнях сформованості комунікативної культури у школярів різного віку. 6. З’ясувати залежність між рівнем сформованості комунікативної культури і показниками ефективності учбової діяльності та спілкування школяра. 7. Визначити теоретико-методологічні засади, вихідні принципи, методичний підхід до навчання спілкування, розвитку його культури і перевірити їх дієвість експериментально – у процесі розвитку та корекції комунікативної культури школяра. 8. Розробити й апробувати методику комплексного дослідження і розвитку змістової структури комунікативної культури у навчальній практиці освітніх закладів. Теоретико-методологічним підґрунтям дослідження стали: концепція про діяльнісне розуміння процесу спілкування, про його внутрішній та зовнішній зміст і гуманістично-етичну сутність (К.А. Абульханова-Славська, Г.О. Балл, О.О. Бодальов, О.Ф. Бондаренко, О.М. Леонтьєв, О.О. Леонтьєв, Л.А. Петровська); підхід до особистості з позиції розвитку і концептуальне положення про визначальну роль в її становленні процесу спілкування (Л.І. Анциферова, І.А. Джидарьян, Г.С. Костюк, Б.Ф. Ломов, С.Д. Максименко, В.М. М’ясищев, Н.В. Чепелєва); принцип системності у психології (Б.Г. Ананьєв, С.П. Бочарова, С.Д. Максименко, В.А. Семиченко); положення про мотиваційну детермінованість комунікативного процесу (Р. Ганьє, М.І. Бобнєва, М.І. Лісіна, С.Л. Рубінштейн); системно-структурний підхід до вивчення особистості та її психокомунікативних проявів (Б.Г. Ананьєв, Г.С. Костюк, Ф. Лерш, С.Д. Максименко, В.В. Рибалка); генетико-моделюючий підхід (С.Д. Максименко); принцип становлення і розвитку особистості у процесі навчання та виховання (Л.І. Божович, М.Й. Боришевський, Г.С. Костюк) і концептуальне положення про активне учіння (І.Д. Бех, О.О. Бодальов, Ю.М. Ємельянов, М.П. Єрастов, Р.Ю. Мартинова, В.О. Сухомлинський, Т.С. Яценко). Методи дослідження. У процесі теоретичного вивчення проблеми і науково-експериментальної роботи застосовувалися як загальнонаукові, так і спеціальні методи дослідження: а) теоретичного характеру: огляд літератури з психології та педагогіки й узагальнення отриманої інформації, системний аналіз й інтерпретація емпіричних даних, побудова аналогій, структурно-функціональне моделювання; б) емпіричного характеру: зокрема, виявлення істотних зв’язків між досліджуваними психологічними характеристиками за допомогою методів математичної статистики. Дослідно-експериментальна робота проводилася в 1996 – 2004 роках у школі/дитсадку проліцейного типу “Пролісок” № 807, загальноосвітніх школах № 21 і № 228 м. Києва. В дослідженні взяло участь 1839 дітей віком від 8 до 14 років, а також 82 експерти: з них – 50 батьків, решта – психологи, вчителі-предметники, вихователі, котрі добре знали обстежуваних. Наукова новизна одержаних результатів визначається такими моментами: 1. Поставлено і комплексно вирішено проблему психологічної специфіки комунікативної культури. Обґрунтовано визначення комунікативної культури як стійкого складно організованого психологічного утворення особистості, що забезпечує її здатність до спілкування. 2. З’ясовано – через системний аналіз психологічного змісту і структури комунікативної культури – критерії її сформованості і достовірно встановлено їх характеристики-індикатори. 3. Створено психологічну модель змістової структури комунікативної культури особистості. Визначено діагностичний інструментарій дослідження комунікативної культури. Розроблено і апробовано методики дослідження і розвитку комунікативної культури у школярів різного віку. 4. Теоретично обґрунтовано й експериментально перевірено припущення про існування зв’язку між сформованістю особистісно-мотиваційних утворень і розвитком операційних характеристик комунікативної культури школяра: комунікативно-мовленнєвих, перцептивних та інтерактивних. З’ясовано, що потребово-мотиваційна сфера особистості виступає психологічним підґрунтям для формування, функціонування і розвитку її комунікативної культури. 5. Започатковано (з урахуванням можливостей і меж двох відомих підходів: особистісно-розвивального і поведінково-тренувального) інтегративний підхід до розвитку комунікативної культури – в єдності її основних структурно-змістових компонентів з акцентом на поглибленні особистісної мотивації, інтенсивному розвитку морально зорієнтованих якостей школяра як суб’єкта спілкування. Теоретична значущість роботи полягає: 1) в обґрунтуванні застосування методології особистісно-діяльнісного, генетико-моделюючого і системно-структурного підходів до дослідження комунікативної культури як психологічного феномена; 2) у розширенні уявлення про змістову специфіку і функціонально-рольовий статус комунікативної культури у процесі спілкування, а також про її зв’язок з іншими соціокомунікативними утвореннями особистості; 3) у поглибленні системи знань про особливості становлення психологічних характеристик комунікативної культури у різні періоди психічного розвитку школяра; 4) в уточненні взаємозв’язку між особливостями розвитку комунікативної культури школяра і результативністю його учбової діяльності; 5) в обґрунтуванні стратегії психологічного втручання у чотири сфери психічного розвитку школяра: моральну (мотиваційну), пізнавальну, емоційно-вольову і операційних вмінь з метою розвитку та корекції його комунікативної культури. Практичне значення отриманих результатів полягає в розробці: підходу до визначення змістової специфіки і структури комунікативної культури особистості; основних шляхів оптимізації розвитку комунікативної культури школяра в умовах навчального спілкування і системи розвивально-коригуючих впливів, спрямованих на гармонізацію її структури; чотирьох методик діагностування розвитку комунікативної культури для з’ясування особливостей її сформованості у школярів різного віку і програми її розвитку в молодшому шкільному і підлітковому віці. Ці методики і програма можуть бути використані при розв’язанні завдань особистісно орієнтованого виховання і навчального спілкування. Створена автором модель комунікативної культури в єдності її основних структурно-змістових складових дає можливість прогнозувати комунікативний розвиток індивіда залежно від сформованості певних її характеристик, здійснювати диференційований психолого-педагогічний вплив на учнів у процесі розвивально-корекційної діяльності. Матеріали дослідження можна використовувати в курсах викладання педагогічної та вікової психології, а також психології особистості. Результати дослідження впроваджені: - у навчально-виховну практику школи/дитсадка проліцейного типу «Пролісок» № 807 м. Києва (2–3-х класів); загальноосвітніх шкіл № 21 (7, 8, 9-х класів) та № 228 (3–4 і 5, 6, 7-х класів) м. Києва; ліцею № 100 “Поділ”, а також у педагогічний процес Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя і Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова (довідки: №7 від 27.02.03, № 147 від 19.05.03, № 9 від 16.01.06, № 9 від 17.02.07, № 04/220 від 06.02.07, № 9 від 24.01.07); - у навчальному спецкурсі „Розвиток культури спілкування учнів молодшого шкільного віку: Педагог як практичний психолог” (протягом 2005/06 навчального року) для студентів педагогічного коледжу при Київському національному університеті ім. Т.Г. Шевченка (довідка: № 38 від 22.03.2006); - в інформаційне забезпечення учасників практичної конференції (лютий 2001 р.): директорів шкіл м. Києва та Київської області, що працюють за розвивальною програмою «Росток», і співробітників Інституту проблем виховання АПН України й Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України; - в науково-практичних та освітньо-методичних статтях для керівників закладів освіти, соціальних педагогів і практичних психологів, опублікованих у таких журналах: „Педагогіка і психологія” (2000. – №4); „Директор школи, ліцею, гімназії” (2002. – №5 – 6; 2003. – №5 – 6; 2005. – №3); „Практична психологія та соціальна робота” (2001. – №3; 2003. – №1; 2004. – №2), а також у розрахованих на студентів, психологів і педагогів збірниках наукових праць Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова (2001. – Вип. 12; 2002. – Вип. 17). Надійність і вірогідність результатів дослідження забезпечувалися різнобічним теоретичним аналізом проблеми; використанням методології системного підходу і взаємодоповнювальних методик, комплексним застосуванням методів і їх відповідністю завданням дослідження; верифікацією результатів в експериментально змінюваних умовах; адекватним апаратом математичного опрацювання експериментальних даних; достатньо репрезентативною вибіркою досліджуваних; взаємозіставленням теоретичних і практичних результатів. Апробація роботи здійснювалася шляхом публікації наукових праць. Результати дослідження, викладені в дисертації, апробовано на 20 наукових конференціях різних рівнів. Зокрема, теоретичні положення дослідження, його основні наукові результати подано у формі виступів на Четвертих (1996) та П’ятих (1998) Костюківських читаннях і на ІІ та ІІІ з’їздах Товариства психологів України (відповідно: 1996 і 2000 рр.). Проблема психологічної специфіки комунікативної культури і особливостей її розвитку в молодшому шкільному і підлітковому віці дістала апробацію на Всеукраїнській науково-пошуковій конференції “Імідж сучасної школи на порозі ХХІ століття”, 13–14 березня 1998 р.; І і ІІ Міжнародних конференціях “Обдарована особистість: пошук, розвиток, допомога” (1998 і 2001 рр.); Міжнародній науковій конференції “Теоретико-методологічні проблеми генетичної психології”, присвяченій 35-річчю наукової та педагогічної діяльності академіка С.Д. Максименка, 17–18 грудня 2001 р.; науково-практичній конференції “Психолого-педагогічні проблеми удосконалення професійної підготовки фахівців сфери туризму в умовах неперервної освіти”, 2001 р.; теоретико-методологічному семінарі АПН України “Теоретико-метологічні проблеми розвитку особистості в системі неперервної освіти”, 16 грудня 2004 р.; Першому Всеукраїнському конгресі психологів, 24–26 жовтня 2005 р.; Міжнародній науково-практичній конференції “Психологічні проблеми збереження репродуктивного здоров’я”, 1–2 грудня 2005 р.; Міжнародній науково-практичній конференції “Генеза буття особистості”, присвяченій ювілею наукової та педагогічної діяльності академіка С.Д. Максименка, 18–19 грудня 2006 р., Всеукраїнській науково-практичній конференції “Соціально-психологічні проблеми молоді на порозі ХХІ століття”, 17 – 18 травня 2007 р., що відбулися в Києві. Досліджувану проблему відображено у виступах (і матеріалах автора) на науково-практичній конференції “Ментальність. Духовність. Саморозвиток особистості”, 1994 р. (Луцьк); науково-практичній конференції “Конфлікти в педагогічних системах”, 20 – 21 травня 1997 р. (Вінниця); Міжнародній науково-практичній конференції “Етнонаціональний розвиток в Україні та стан української етнічності в діаспорі: сутність, реалії конфліктності, проблеми та прогнози на порозі ХХІ століття”, 22–25 травня 1997 р. (Чернівці); Міжнародній науково-практичній конференції “Психолого-педагогічні основи гуманізації навчально-виховного процесу в школі і вузі”, 12–13 травня 2001 р. (Рівне); науково-практичній конференції, присвяченій проблемі свободи у розвитку особистості (Львів, 2002); науково-практичній конференції “Гуманізація взаємин вчителя та учнів – необхідна умова особистісно орієнтованої освіти”, 2004 р. (Житомир). Концепція дослідження, його основні результати неодноразово обговорювалися на щорічних звітних наукових сесіях Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України, на засіданнях лабораторій психології особистості, психології навчання, вікової фізіології та шкільної гігієни, вікової психофізіології упродовж 1995–2006 років. Інформація про результати дослідження заслуховувалася на педрадах шкіл: ЗОШ № 21 і № 228, школи/дитсадка № 807 м. Києва і використовувалася упродовж індивідуальних консультацій для всіх суб’єктів навчально-виховного процесу.
| 
Вы находитесь:
